КАХАНАК
Ой, выйду я на той ганак:
Ці ня едзе мой каханак?
А ён едзе, а я бачу,
ён сьмяецца, а я плачу.
Праз хвояў канву і карункі бяроз
я бачу, я чую: ён едзе,
каханы, адзіны, мой суджаны лёс,
прыпозьнены, зблудзілы недзе.
Чакацьму ці доўга? Хвіліну яшчэ -
аблокі разгоняць віхуры,
і поўня асьветліць застыглы ашчэр
усьмешкі, пазбаўленай скуры.
Чарнеюць прысады, што вершнік міне,
шчыруюць дажджы-лістабоі;
счарнею і я, як каханы мяне
падхопіць і возьме з сабою.
Ні ў хаце схавацца, ані уцячы
гародамі: скача каханы
на бледным кані ў апраметнай начы,
ўсьміхаецца непрыхавана.
За тое, што прываражыла адчай,
наклікала сум і залевы,
стаяцьму на ганку адведзены час
і плач выдавацьму за сьпевы.
Каляда
Любимый
Ой, с крыльца гляжу далеко:
Аль не едет мой миленок?
А он скочет, а я бачу,
он хохочет, а я плачу.
(белорусская народная песня)
Сквозь сосен канву и берез кружева
я вижу, я слышу: он едет,
любимый, единственный, доля, судьба,
так долго блуждавшая где-то.
Уже разгоняют ветра облака
- минута осталась, не больше –
луна осветит неподвижный оскал
улыбки, не знающей кожи.
По черным аллеям он правит коня;
усердны дожди-листобои;
и я почернею, как только меня
подхватит любимый с собою.
Ни в доме укрыться, ни садом уйти:
любимый как вихрь несется
на бледном коне в беспросветной ночи
и так неприкрыто смеется.
За то, что отчаяние дозвалась,
накликала ливни и грозы,
стоять на крыльце, ожидая свой час,
и пряча за песнями слезы.